Картукян розгублено стояв посеред лабораторії. Він аж спітнів, вирішуючи — іти чи не йти. Біда з «Транскодом» означала також і біду з банком інформації. І легковажність Стретмора просто ошелешувала молодого фахівця.

Кожен працівник знав, що «Транскод» був нерозривно пов’язаний із головним банком даних АНБ. Кожен новий код, після того, як його зламували, миттєво відправлявся з шифрувального відділу по 450-ярдовому оптично-волоконному кабелю до банку даних АНБ для безпечного зберігання. Цей «священний» блок пам’яті мав обмежену кількість точок доступу, і однією з них був «Транскод». Систему фільтрів «Лабети» задумували як супернадійного вартового. А Стретмор взяв і обійшов його.

Серце Картукяна несамовито калатало. «“Транскод” заклинило, і він перебуває в такому стані вже вісімнадцяту годину!» Сама думка про те, що в суперкомп’ютер проникнув вірус і тепер вільно хазяйнує в підвалі АНБ, була нестерпною для молодого фахівця.

— Треба про це доповісти, — випалив він уголос.

Картукян знав, що в подібній ситуації він може звернутися лише до однієї людини: до начальника підрозділу системної безпеки, дратівливого комп’ютерного гуру вагою 400 фунтів, творця «Лабетів» на прізвисько Джабба. В АНБ цей чоловік був мало не напівбогом — він походжав приміщеннями, відвертаючи потенційні загрози й клянучи нетямущих та нездар. Картукян знав, що як тільки Джабба дізнається, що Стретмор обійшов фільтри, небо впаде на землю.

«От досада! — подумав він. — Це ж треба такому статися саме тоді, коли в мене повно роботи!» Схопивши слухавку, він набрав номер цілодобового мобільного телефону Джабби.

РОЗДІЛ 45

Девід Бекер безцільно брів по авеніда дель Сід, намагаючись зібрати думки до купи. Під ногами по бруківці стрибали розпливчасті тіні. Присутність в організмі горілки відчувалася ще досить сильно. У цю мить Девіду здавалося, що все його життя розхлябалося й вийшло з-під контролю. Він подумки полинув до Сюзанни, міркуючи — отримала вона його телефонне повідомлення чи ні.

Попереду севільський міський автобус скреготнув гальмами й під’їхав до зупинки. Бекер підвів очі. Двері автобуса зі скрипом розчинилися, але ніхто з нього не вийшов. Дизельний двигун знову заревів, але коли автобус рушив, із бару неподалік вискочили троє підлітків і погналися за ним, волаючи та вимахуючи руками.

Бекер стояв ярдів за тридцять, витріщився на підлітків, не вірячи своїм очам. Його зір раптом зосередився, але він знав: те, що він бачив, насправді бачити неможливо. Бо то був один шанс із мільйона.

«Мабуть, у мене почалися галюцинації».

Та коли двері розчинилися й тинейджери скупчилися біля них, щоб сісти в автобус, Бекер побачив оте знову. І цього разу він переконався, що то — не галюцинація. Чітко освітлена вуличним ліхтарем, біля автобуса стояла вона.

Підлітки увібралися всередину, і двигун автобуса знову заревів. Бекер незчувся, як щодуху помчав уперед, наче спринтер, не випускаючи зі своєї свідомості химерний образ: чорна губна помада, якісь дикунські тіні для повік й оте волосся... настовбурчене вгору трьома окремими шпичаками. Червоний, білий та блакитний.

Коли автобус рушив, Бекер рвонув вулицею в хмарині чадного вихлопу.

— Espera! Зачекайте! — гукнув він, женучись за автобусом.

Девідові мокасини ковзали по бруківці, але звична спритність гравця у сквош покинула його; він явно почувався не у своїй тарілці. А мозок ніяк не встигав за ногами. Девід вилаявся, згадавши бармена з його горілкою і часовий зсув, що стався через тривалий переліт із США до Іспанії.

Автобус був старої моделі і, на щастя для Бекера, довго й важко розганявся на першій передачі. Бекер відчув, що ось-ось водій почне перемикати передачу. І зрозумів, що має наздогнати автобус іще до того, як водій перейде на другу.

Подвійна вихлопна труба позаду автобуса кашлянула хмарою густого диму — то водій зробив перегазовку. Бекер відчайдушно пришвидшився, порівнявшись із заднім бампером, він узяв праворуч і побіг паралельно з автобусом. І раптом побачив, що в цьому автобусі, як і в усіх автобусах Севільї, задні двері відчинені — безкоштовний кондиціонер.

Зосередивши погляд на дверному отворі, Бекер не звертав уваги на те, що його ноги вже пеком пекло. Він біг навпроти коліс — величезних, по плече заввишки, що гуділи, і їхнє гудіння щомиті набувало все вищих та вищих ноток. Бекер стрибнув до дверей, але не зміг вхопитися за ручку й мало не впав. Відновивши рівновагу, він припустив іще швидше. Під автобусом клацнуло зчеплення — то водій перед перемиканням перейшов на нейтральну швидкість.

«Він перемикається! Я не встигну!»

Та коли шестерні в коробці передач роз’єдналися, щоб з’єднатися в іншу комбінацію, автобус трохи стишив хід. І цього було достатньо. Бекер кинувся уперед. Двигун газонув саме в ту мить, коли пальці Девіда міцно обхопили дверну ручку. Його плече мало не вискочило із суглоба, коли автобус рвонув і, як катапульта, вкинув його на площадку перед сходами.

Девід Бекер незграбно лежав біля дверей автобуса. За кільканадцять дюймів від його обличчя мелькала бруківка. Девід остаточно протверезів. Ноги й плече сильно боліли. Похитуючись, він підвівся, відновив рівновагу й поволі рушив усередину напівтемного автобуса. У натовпі силуетів за кілька сидінь від нього виднілися три окремі шпичаки волосся:

«Червоний, білий та блакитний! Знайшов!»

Девідову свідомість умить заповнили образи: перстень, літачок «Лірджет-60», що чекав на нього в аеропорту, і, нарешті, Сюзанна.

Коли Бекер порівнявся з дівчиною, міркуючи, як розпочати з нею розмову, автобус проїжджав під вуличним ліхтарем. Обличчя панка на мить освітилося.

І Бекер із жахом витріщився на дівчину. З-під розмазаної по обличчю косметики стирчала густа щетина. То не дівчина, а молодий хлопець. Його верхня губа була проштрикнута срібного запонкою, а на плечах він мав чорну шкіряну куртку, під якою не було сорочки.

— Ти якого біса вирячився? — спитав молодик хрипким голосом із нью-йоркським акцентом.

Відчуваючи нудоту, немов під час вільного падіння, Бекер витріщався на пасажирів, яких був повен автобус. А ті витріщалися на нього. Усі вони були панки. І принаймні половина з них мала червоно-біло-блакитне волосся.

— Sientate! — заволав водій.

Та Девід був надто приголомшений, щоб почути.

— Sientate! — іще раз верескнув водій. — Сідайте!

Бекер непевно обернувся й побачив у задньому дзеркалі розлючену пику. Та він явно забарився.

Роздратований водій різко натиснув на гальма — і Бекер відчув, що втрачає рівновагу. Він був ухопився за спинку сидіння, але промахнувся. І на мить злетів у повітря. А потім сильно вдарився, приземлившись на тверду й шорстку підлогу.

А на авеніда дель Сід із темряви виступила постать. Чоловік поправив окуляри в дротяній оправі і стояв, вдивлявся в автобус, що віддалявся. Так, Девід Бекер утік, але не надовго. Бо містер Бекер, з усіх севільських автобусів, сів не на який-небудь, а на автобус сумнозвісного маршруту номер двадцять сім.

А двадцять сьомий автобус мав лише один пункт призначення.

РОЗДІЛ 46

Філ Картукян гепнув слухавкою об телефон. Номер Джабби був зайнятий. Джабба зневажливо знехтував такою послугою, як сигнал очікування виклику, бо вважав її набридливою технічною хитрістю, введеною телефонною компанією «AT&T» для збільшення прибутків шляхом почергового з’єднання кожного абонента, який телефонував на зайняту лінію. Проста фраза «Я на іншій лінії, невдовзі передзвоню» заробляла телефонним компаніям мільйони щорічно. Відмова Джабби від цієї послуги була його способом тихого саботажу вимоги АНБ, щоб він всюди мав при собі стільниковий телефон.

Картукян обернувся й поглянув на безлюдне приміщення шифрувального відділу. З кожною хвилиною гудіння генераторів унизу ставало дедалі гучнішим. Хлопець відчув, що час спливає. Він знав, що має піти, але після розмови біля блоку № 3 в його голові почав настирливо прокручуватися девіз служби безпеки комп’ютерних систем: «Спочатку роби, а потім пояснюй».